Остап Вишня

— Держава!?!
Скілько з-за цього слова загублено молодого та чудового! Скілько зіпсовано нервів!

Так і уявляється серед цих джунглів, що кишать українськими індійцями, благородний білий автор верхом на зебрі, з рушницею за плечима і з ласо в руках.
Стоїть цей «блідолиций брат», а навколо його дикі тубільці, — і говорить:
— Дикуни! Сліпі ви й темні егоїсти. Хіба ви здатні виявити те, що ви бажаєте? Хіба ви знаєте, чого вам треба? Хіба ви можете правити собою так, як вам хочеться?
Ви заслуговуєте на жаль, на співчуття, але не на владу. Я це знаю.
Я буду правити вами!!!

Коли хочемо правити, так зразу находимо й дикунство, й темноту, й сліпоту, й егоїзм!
А щоб оце саме «правити» до рук попало, щоб було чим правити, тоді народ нічого собі! Гарний!

Дипломат — людина, уповноважена урядом на те, щоби виступити у всяких справах перед чужою державою; дипломатом також називають всяку хитру людину (З. Петренко. Словник чужих слів, що вживаються в українській мові).
Людина, значить, уповноважена урядом виступати у різних справах перед іншою державою є
— Дипломат!
Друге значіння дипломата, що він взагалі всяка хитра людина, лиш розглядати не будемо. Це для нас не цікаво.
За наш погляд.
Не всякий хитрий — є дипломатом.

Держава має свою історичну давність, сиві традиції, свій певний непохитний ґрунт, свої завдання й цілі…
І не нам хитати цей ґрунт!
І не нам зміняти її завдання й цілі!
І не нам перефарбовувати її сиві традиції.

А я вам зразу скажу:
— Що таке Держава?!
— Держава це те, що нас держить!
За віщо вона нас держить, це її справи. Але держить!
Я б, наприклад, багатьох би не держав…
А «совсем даже наоборот»!

писар як не підскочить до мене, та як не крикне:
— Кричи!
— Що?! — кажу.
— «Славу» кричи!
— Кому?! — кажу.
— Народові! Державі!
— Народові, — кажу, — можна! І державі можна!
Обернувся до Вінниці та як гаркну:
— Слава Народові!!

— Ми, — мовляв, — Україну як самостійну одиницю визнаємо, але шовінізм ми будемо нищити, а шовіністів, не виключаючи й комуністів, — вішатимемо!…
Думай, значить, як хочеш!
Українцем бути можеш, а любити Україну —

!
Повісять!
І дідько його знає, чому воно так?
Як я, наприклад, кажу: «Майо паштєніє-с», — люблю шті, кислу капусту, Пушкина, лаптушкі, в «избе» бруд, телята й воші і як співаю «Ванька Таньку полюбил» і за це все йду й грабую, вбиваю, вішаю, стріляю, тисну за горло, щоб і другий це саме співав, те ж саме кохав, — так це не шовінізм?!

Коли до цього ще додати порожній здебільша шлунок, прекрасний апетит, гарячу кров, хоч і без відповідного числа червоних кров’яних кульок, то внутрішній вигляд письменників уже можна собі уявити добре.