Ліндсі К. Гібсон

Батьки відчуженого типу
Представники цього типу — ніби фортеця з високим муром. Спілкування з власними дітьми вони вважають марнуванням часу. Хочете зробити таким людям щось приємне? Взагалі їх не чіпайте. Діти батьків цього типу відчувають, що якби їх не існувало, батькам було б навіть краще.

усіх чотирьох типів цей — найменш емпатичний. Щоб продемонструвати свою відразу до емоційної близькості, вони часто уникають зорового контакту або використовують порожній чи ворожий погляд, призначений змусити інших піти геть.

загальні риси емоційної незрілості: зацикленість на собі, низький рівень емпатії, нехтування особистими кордонами, опір емоційній близькості, низькі комунікативні здібності, відсутність самоаналізу, відмова розв’язувати проблеми у стосунках, емоційна реактивність, імпульсивність.

Біль, який відчуває людина, коли її не помічають інші, настільки ж реальний, як і біль від фізичної травми, але він непомітний. Емоційна самотність — це невиразний і дуже особистий досвід, який важко побачити чи описати. Це схоже на відчуття, ніби світ для вас порожній. Деякі люди називають цю самотність екзистенційною, але нічого екзистенційного в ній немає. Якщо ви відчуваєте емоційну самотність, її початок треба шукати в сім’ї.

У дитинстві основа нашої безпеки — емоційний зв’язок із тими, хто про нас піклується. Емоційно залучені батьки дають дітям змогу відчути, що їм завжди є до кого звернутися. Така впевненість вимагає щирої взаємодії з батьками. Емоційно зрілі батьки майже весь час підтримують цей зв’язок на високому рівні. Їхня свідомість розвинена настільки, щоб спокійно реагувати на власні почуття й на почуття інших людей.
Що найважливіше, такі батьки емоційно налаштовані на своїх дітей, помічають їхній настрій і цікавляться почуттями. Спілкуючись з ними, дитина почуває себе в безпеці і тоді, коли шукає заспокоєння, і коли бажає розділити радість. Зрілі батьки дають дітям змогу відчути, що їм подобається спілкуватися з ними, що говорити про свої почуття — це нормально. У цих батьків жваве, урівноважене емоційне життя, і вони зазвичай виявляють постійну уважність і цікавість до своїх дітей. Вони емоційно надійні.

Спілкування з емоційно незрілими людьми зазвичай здається одностороннім. Їм не цікаві спільні розмови, засновані на взаємному інтересі. Як маленькі діти, вони жадають виняткової уваги й хочуть, щоб оточення цікавилося тільки тим, що їм подобається. Коли інші люди отримують більше уваги, вони знаходять спосіб повернути її до себе, наприклад, перебиваючи співрозмовника, жартівливо коментуючи або змінюючи тему розмови. Якщо це не допомагає, ці люди можуть демонстративно відсторонитися, нудьгувати напоказ або якось інакше заявити, що їм не цікаво. Така поведінка спрямована на те, щоб привернути до себе загальну увагу.

еруючі батьки маніакально ставляться до власних цілей і постійно зайняті. Вони не можуть припинити спроби поліпшити абсолютно все, зокрема інших людей. Хоча вони рідко приділяють дитині стільки часу, щоб зрозуміти її життя та виявити до неї емпатію, час на те, щоб втручатися й контролювати дитину, вони завжди знаходять.

Не відчуваючи переживання своєї дитини, вони не пристосовуються до її потреб, а натомість спонукають робити те, що здається їм правильним. Врешті діти керуючих батьків завжди відчувають, що те, що вони роблять, треба робити краще. Або треба робити щось інше. Того, що вони роблять зараз, — недостатньо.

Вони рефлекторно відкидають усі спроби інших потурбуватися про них. Ці люди втягують вас у розмови про свої труднощі, але тільки-но ви запропонуєте допомогу, вони одразу відмовляться і будуть жалітися далі.
До того ж ці люди впевнені, що оточення має вгадувати їхні бажання, і завжди дратуються, коли це стається недостатньо швидко (McCullough et al., 2003). Їм дуже некомфортно прямо казати про свої потреби. Натомість вони мовчки чекають, коли хтось помітить їхній настрій чи почуття. Класична невисловлена вимога емоційно незрілої людини може звучати так: «Якби ти дійсно любив мене, ти б знав, чого я хочу».

Емоційно незрілим людям взаємодії з іншими потрібні для того, щоб відповісти собі на запитання: хороші вони чи погані. Це пояснює, чому вони з перших слів починають захищатися, коли ви просто хочете обговорити якийсь їхній вчинок. Навіть на незначні скарги на їхню поведінку вони часто відповідають різкими заявами на кшталт: «Ну тоді я найгірша мати у світі!» або «Звичайно, я ж взагалі нічого не можу зробити правильно!». Вони радше взагалі припинять спілкуватися, ніж будуть слухати те, що змусить їх почуватися поганими.