Дафна дю Мор'є

Я рада, що таке не може трапитися двічі, ця лихоманка першого кохання. Адже це лихоманка, і до того ж тягар, що б там не казали поети.

Сьогодні ми вирушаємо далі, його вже для нас не існує, та й ми стали іншими, бодай на йоту, але змінилися.

я вже не та, що полишила його п’ять хвилин тому. Тієї вже нема. Я — інша жінка, старша, досвідченіша…

Ні, він не сказав, що мене кохає. Лише — що ми одружимося. Коротко і ясно, дуже оригінально. Оригінальні пропозиції набагато кращі. Вони більш щирі. Не такі, як у інших. Не такі, як у молодших чоловіків, які говорять нісенітниці, ймовірно, не маючи на увазі й половини з того, що кажуть. Не такі, як у молодих, які говорять так незв’язно, так пристрасно, обіцяючи неможливе.

Минулого не існуватиме для жодного з нас; ми почнемо спочатку, він і я. Минуле розвіялося, мов попіл у кошику для паперів.

Я не зовсім розуміла, що він мав на увазі під скромністю. Я ніколи не розуміла значення цього слова. Для мене воно було пов’язане з небажанням бачитися з людьми в коридорі на шляху до туалету…

Дрібниці, самі по собі неістотні й безглузді; втім я не могла їх не бачити, не чути, не відчувати

Те, що я вважала коханням, любов’ю до себе як до людини, ним не було. Просто він був чоловіком, а я — його дружиною, я була молодою, а він — самотнім.

Я змогла б поборотися з живою, але була не в змозі протистояти мертвій.

Коли люди переживають велике потрясіння на кшталт чиєїсь смерті або втрати кінцівки, гадаю, спершу вони нічого не відчувають. Коли вам відтинають руку, протягом кількох хвилин ви не розумієте, що її вже немає. Ви продовжуєте відчувати пальці. Розпрямляєте їх, ворушите ними, один за одним, проте їх уже нема — ні руки, ні пальців.