Фауст

маю докторське звання
І десять років навмання

Чого ж мені од світу ждати?
І що той світ спроможний дати?
Страждай, терпи! Терпи, страждай!

А я — стою на роздорожжі…
У мене в грудях дві душі живуть,
Між себе вкрай не схожі — і ворожі.

Пергаменом жаги не вгамувати,

Не в нім свята, живуща течія;

Повік тобі на спрагу знемагати,

Коли суха душа твоя

О повний місяцю ясний,

Мій друже тихий і сумний!

Коли б востаннє з висоти

Мої страждання бачив ти

За цим столом чувань нічних,

Між цих пергаментів і книг!

Ну і до чого ж я довчивсь?

Як дурнем був, так і лишивсь.

Всі так живуть, а бачать так не всі,

Тож покажіть життя у всій красі.

Картини барвні, світло тьмяне

Та іскра правди в млі омани —

І наварили ви пиття,

Що людям скрашує життя.

І знов мене привиддя полонили,

Неначе звуть в мовчазне царство сна.

Колишній спів мій, майже занімілий,

Лунає знов, мов арфа чарівна;

Але шкода серцями володіти,

Коли немає серця в вас.

Г о м у н к у л

Та я собі туди-сюди літаю,

Страх хочеться розбить тюрму скляну,

Родиться справді, стати на стану,

Та ще не зважився до краю —

Аж боязко, як подивлюсь;

А це пішов на підслух, признаюсь:

Два мудреці між себе щось говорять

І про природу безнастанно спорять.

Хотів би я все до кінця почуть —

Відома ж їм буття земного суть;

То й я нарешті, може, взнаю,

Що, власне, я вчинити маю.

М е ф і с т о ф е л ь

Ти дій завжди на власну руч.

Бо де заводиться привиддя,

Там для філософа угіддя.

Він їх натворить ще з десяток,

Щоб показать ума достаток…

Лиш блудячи до правди знайдеш ключ.

Родиться хоч — родись на власну руч.