Міф про Сізіфа

Думати — то насамперед прагнути створити певний світ (або обмежити свій, що, власне, одне й те ж).

І тоді творчість стає єдиним шансом потвердити свою свідомість у цьому світі й зафіксувати її пригоди. Творити — це жити двічі.

Тваринне буття — це моя батьківщина.

Завжди настає такий час, коли мусиш вибирати між спогляданням і дією. Це називається стати людиною.

Буває так, що лаштунки завалюються. Вставати щоранку, трамвай, чотири години роботи в конторі або на заводі, харчування, сон і так майже щоденно в понеділок, вівторок, середу, четвер, п'ятницю, суботу, в одному й тому ж ритмі стелиться цей шлях, який долаєш частіше всього без особливих труднощів. Але одного разу, щойно постає питання "навіщо?", і все починається з утоми, підфарбованої здивуванням. "Починається" — це є головне. Втома є врешті результатом діянь мимовільного життя, але водночас вона спонукає свідомість до руху. Вона її будить і заохочує до подальшої діяльності. Подальша діяльність — це або несвідоме повернення в ланцюг, або остаточне пробудження. З часом, у кінці пробудження випливає наслідок: самогубство або видужання.

деяких обставин, якщо на питання, про що людина думає, чуємо відповідь: "Ні про що", — то це може бути й удаваністю. Закохані про це знають дуже добре. Але якщо ця відповідь щира, якщо вона передає той особливий стан, коли порожнеча стає промовистою, коли ланцюг повсякденних учинків перервано, коли серце марно шукає кільце, яке спроможне знову зв'язати їх в одне ціле, — тоді така відповідь є першою ознакою абсурдності.

Світ Кафки, правду кажучи, — то невимовний всесвіт, де людина дозволяє собі болісну розкіш ловити рибу в ванні, знаючи, що з цього нічого не вийде.

Людське серце має прикру схильність називати долею лише те, що його гнітить.

Творити — це надавати форми своїй долі

Творчість вимагає щоденного тарування, самовладання, достеменної оцінки меж істини й сили. Вона — це аскеза.