Ми проти вас

Якщо запитати про це Теему, він скаже, що більшість чоловіків та жінок насправді не є здатними до насильства і що вони просто переконують себе в тому, що від насильства їх стримує «мораль». Для таких людей Теему має лише одне слово — «брехуни». Хіба вони не вдалися б до насильства, якби могли? Тоді, коли інші водії нариваються до них на перевантаженій автівками трасі? Коли їм підсирають на роботі? Коли принижують їхніх дружин у забігайлівці, дітей — у школі, а батьків — у поліклініці? Скільки тисяч разів якийсь звичайний мешканець приватного будинку і власник лабрадора мріяв стати тим, до кого краще не нариватися? Теему переконаний, що брак насильства серед звичайних людей не має ніякого стосунку до моралі, бо якби вони були здатні когось покалічити, то так і зробили б. Вони просто не спроможні вчинити насильство — тому-то воно для них воно і недоступне.

— Беньяміне, я не такий відважний, як ти. Я не той, хто залишається і приймає бій.

Усі знають, що ця гра відбувається не для веселощів, вона вимірюється не зусиллями, а лише результатом.

Мама завжди роздратовано запитує: «Нащо вам три періоди? Хіба недостатньо двох? Ці люди взагалі не вечеряють?» — але якщо назвати їй дату матчу, який відбувався десять років тому, вона безпомилково скаже, чи забив тоді її син шайбу. Чи він боровся. Чи пишалася вона ним. Або — чи сердилася на нього. Часто — і одне, й інше.

Можливо, Елісабет Цаккель мала рацію, кажучи, що той, хто відчуває відповідальність, не є вільним. Тому що відповідальність — це тягар. А свобода — це бажання.

Хтось навіть не завважує, коли це стається, у більшості випадків нам не дають заздалегідь планувати це рішення, але обов’язково настає та мить, коли ми обираємо саме той, а не інший шлях, а далі це має наслідки для всього нашого життя. Це рішення визначає, якими людьми ми станемо — і в чужих очах, і в наших власних.

Вона кожного дня гратиме в хокей, а одного разу стане найкращою.

Цієї ночі дівчинка міцно спить. Але ведмідь у ній вже прокинувся.

Несправедливість — значно природніший стан у цьому світі, ніж справедливість, — каже Цаккель.

Якби їм довелося прожити разом усе життя, вони могли би стати парою, яку найменше хочеться зустріти на похороні: одна ніяк не припинить жартувати, а другий ніяк не перестане хихотіти.

у всьому є тріщини, і так усередину нас потрапляє світло.