Ніч проти Різдва. Вій

укопаний, стояв коваль на місці.
— Ні, не можу; не сила моя більше… — сказав він. — Але Боже ж ти мій, чому вона така з біса гарна? Її очі, її мова, все чисто, так от і пече, так і пече… Ні, несила вже перемогти себе! Час уже покласти край усьому; пропадай, душе, пропадем, піду втоплюся в ополонці, та й споминайте як звали!..
Зважливо рушив він з місця, догнав дівочий гурт, порівнявся з Оксаною і сказав твердим голосом:
— Прощай, Оксано! Шукай собі парубка до вподоби, вари воду з кого хочеш; а мене не побачиш уже біль

— Агов, Вакуло! І ти тут! Здоров! — промовила красуня з тією усмішкою, що мало не зводила з глузду Вакулу. — Ну, та й чи наколядував що? Е, який маленький мішок! А черевички, що цариця носить, добув? Добудь черевички, вийду за тебе! — І, зареготавшись, утікла з гуртом дівчат

більше на цім світі.
Красуня, немов здивована, хотіла щось сказати, — але коваль махнув рукою та й утік.
— Куди, Вакуло? — кричали парубки навздогінці ковалеві.
— Прощавайте, браття! — відгукнувся коваль. — Побачимось на тому світі, як Бог допоможе; а на цьому вже не гуляти нам разом. Прощайте та не згадуйте лихом. Перекажіть там отцеві Кіндратові, щоб одслужив панахиду за мою грішну душу. Свічок перед іконами чудотворця та Матері Божої, каюсь, не обмалював через суєту мирську. Все добро, що найдеться в моїй скрині, на церкву Божу. Прощайте! Цеє мовивши, коваль припустився бігти знову з мішком за плечима.
— Він спав з розуму! — говорили парубки.
— Пропаща душа! — побожно прожебоніла бабуся, що якраз на те нагодилась. — Піду-но я та розкажу, як коваль повісився!
Вакула тим часом, пробігши кілька вулиць, став одвести дух.
«Куди це я справді біжу? — подумав він. — Буцімто все вже пропало! Спробую ще такого способу: зайду до запорожця Череватого Пацюка. Він, кажуть, накладає з усіма чортами і зробить усе, що тільки схоче. Піду, адже душі однаково прийдеться пропадати».
На цім слові чорт, що довго лежав, ані ворухнувшися, аж підскочив у мішку з радості; та коваль, подумавши, що сам він якось зачепив мішка рукою, а мішок через те й заворушився, ударив по ньому дужим кулаком і, струснувши ним на плечах, попростував до Череватого Пацюка.
Череватий Пацюк цей таки був колись запорожцем; але чи його прогнали, чи він сам утік із Запорожжя, цього ніхто не знав. Давно вже, літ із десять, а може й п’ятнадцять, проживав він у Диканьці. Спершу він жив, як справжній запорожець: нічого не робив, спав до вечора, їв за шістьох косарів та випивав за одним духом мало не ціле відро; правда, було куди й ул