Степовий вовк

життя — не велична поема з героїчними ролями тощо, а впорядкована міщанська кімната, де їдять, п’ють, лагодять шкарпетки, грають у карти, слухають радіо й цілком задоволені з цього

ми, музиканти, повинні робити свою справу, виконувати свій обов’язок і своє завдання: повинні грати те, чого людям найдужче хочеться цієї хвилини, і грати так гарно, так майстерно, так палко, як тільки зможемо

Вічність — це одна мить, її якраз вистачає, щоб пожартувати

людина — це цибулина, що складається з сотні оболонок, тканина, зіткана з багатьох ниток

Самота — це незалежність, я її хотів і давно вже здобув. Незалежність холодна, о так, але й тиха, дивовижно тиха й велика, як той тихий холодний обшир, де кружляють зірки.

потім несвідомо дістав з кишені жилета олівця, пошукав паперу й побачив на столі перед собою прейскурант вин. Я перевернув його, написав на звороті вірш, який аж через тиждень випадково знайшов у себе в кишені. Ось він:

Але я оце, друже мій, згадую генія, на якого ти молишся, про якого ти часто розповідав і листи якого читав мені, про Моцарта. Як було з ним? Хто керував за його часів світом, збирав вершки, завдавав тон і мав якусь вагу — Моцарт чи комерсанти, Моцарт чи нікчемна посередність? І як він помер, як його поховано? Так, по-моєму, було завжди, і завжди так буде, а те, що вони в школах звуть "світовою історією" і що примушують задля освіти завчати напам'ять, з усіма його героями, геніями, великими вчинками й високими почуттями, — все те брехня, яку вигадали вчителі, щоб морочити ним голову дітям відповідного віку. Завжди так було, і завжди так буде — гроші і влада, ціла доба, весь світ належить сірій дрібноті, а справжнім людям не належить нічого. Нічого, крім смерті.

життя — не велична поема з героїчними ролями тощо, а впорядкована міщанська кімната, де їдять, п'ють, лагодять шкарпетки, грають у карти, слухають радіо й цілком задоволені з цього. А той, хто має в душі щось більше, хоче героїчного й гарного, шанує великих поетів або святих, — той дурень і донкіхот.

Насамперед я довідався, що ці модні дрібнички й предмети розкошів не якийсь там несмак, непотріб, винахід жадібних на гроші фабрикантів і гендлярів, а цілий світ, виправданий, гарний, різноманітний, маленький, чи, швидше, великий світ речей, що всі мають одну-однісіньку мету: служити коханню, збагачувати почуття, оживляти мертвий навколишній світ, чарівним способом обдаровувати кохання новими засобами.

Що тут незрозумілого? Ти теж подобаєшся мені, в тобі також є щось гарне, миле, особливе, тобі не треба бути інакшим, ніж ти є. Навіщо говорити про такі речі й вимагати звіту? Бачиш, коли ти мене цілуєш у шию чи вухо, то я відчуваю, що ти кохаєш мене, що я тобі подобаюся. Ти цілуєш якось трохи несміливо, твої поцілунки ніби кажуть мені: "Він кохає тебе, він вдячний тобі за те, що ти гарна". І це мені дуже, дуже подобається. А в іншому чоловікові мені подобається цілком протилежне: він цілує мене так, наче я для нього нічого не означаю, наче він робить мені ласку.