Рильський М.Т.

«Тяжко голові без плечей,
А зле тілу без голови».
Так само тяжко й Руській землі
Без князя Ігоря.

Та й повів полки свої хоробрі
На землю Половецьку,

мудрому, ні меткому,
Ні за пташку прудкішому
Суда божого не минути!»

«Ні мудрому, ні меткому,
Ні за пташку прудкішому
Суда божого не минути!»

І мислить: хто ж би то? І звідки?

І яка? Враз глянув: на паркан, від моху посивілий,

Злетіла дівчинка, неначе привид милий!

Біленьке, мов той пух, легеньке убрання

Вкриває перса їй, а плечі відслоня.

(Одежа, бачите, для тихої години,

Коли ніхто чужий литвинки не зустріне).

Хоча й на самоті, а перса якщільніш

Прикрила ручками, гнучка, немов комиш;

Волосся золоте, зачесане над чолом,

В промінні сонячнім сіяє ореолом,

Лиця ж не бачити: схилилась до гілля

І пильно дивиться крізь нього на поля.

Отож якогось дня на бричці парокінній

В’їжджає в двір панич — і, повен нетерпіння,

Прямує до дверей дедалі радісніш

(А коні пущені смачний жують шпориш).

О краю мій, Литво![2] Ти на здоров'я схожа!

Яка ти дорога, лиш той збагнути може,

Хто втратив раз тебе. Як видиво живе,

Тебе малюю я, бо туга серце рве.

О Діво пресвята, що в Острій світиш Брамі,[3]

І Новогрудок наш отінюєш, і в храмі

У Ченстоховському проміння розлила!

Неси на пригорки, на луки оксамитні;

Де води Німану плюскочуться блакитні,

Де червоніє цвіт зелених конюшин,

Де гречка ніби сніг, свиріпа як бурштин,

Де хвилі срібляні високе котить жито,

Пшеничні колоски мов золотом налито,

Де квітчана межа звивається, як пас,

І груша на межі схиляється всякчас.

Велика чепурна виднілася стодола,

І золотилися тяжкі скирти довкола —

Набуток рільника з широкополих нив.

Струнких копиць та кіп ти б навіть не злічив,

Кругом розсипаних по полю, наче зорі.