Михайло Коцюбинський

Я…

Він дивився на мене тупо
Очицями, повними блекоти:
— Дарма ти себе уявляєш пупом,
На світі безліч таких, як ти. —
Він гримів одержимо і люто,
І кривилося гнівом лице рябе,
Він ладен був мене розіпнути
За те, що я поважаю себе.
Не стала навколішки гордість моя…
Ліниво тяглася отара хвилин…
На світі безліч таких, як я,
Та я, їй богу, один.
У кожного Я є своє ім’я,
На всіх не нагримаєш грізно,
Ми — не безліч стандартних «я»,
А безліч всесвітів різних.
Ми — це народу одвічне лоно,
Ми — океана вселюдська сім’я.
І тільки тих поважають мільйони,
Хто поважає мільйони «я».

Співаночки мої милі,
Де я вас подію?
Хіба я вас, співаночки,
Горами посію, —

Будьмо передусім скрізь українцями — чи то в своїй хаті, чи в чужій, чи то в свому краї, чи на чужині. Хай мова наша не буде мовою, якою звертаються лиш до челяді... Хай вона бринить і розгортається в нашій родині, у наших зносинах товариських, громадських, у літературі — скрізь, де нам не заціплено... Не попускаймо собі навіть у дрібничках. Несімо прапор справи нашої в дужих руках

Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять

Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть?
Сон?
Як я чекав їх часом!

Так добре було б стати "нічим" — безгласним, непорушним спокоєм.

жах висмоктав з мене всю кров.

Гой ви мете, співаночки,
Горами співати,
Я си буду, молоденька,
Сльозами вмивати.

Ой як буде добра доля,
Я вас позбираю,
А як буде лиха доля,
Я вас занехаю...

Ізгадай мні, мій миленький,

Два рази на днину,

А я тебе із гадаю

Сім раз на годину…