Богдан-Ігор Антонич

Далеко бачиш — в незчисленні милі,
віддихаєш, дереш на шмаття тьму
і чуєш давню радість, ту саму,
яку в щоденщині згубив ти пилі.

Мій цех
В мойому цеху теслів і митців
п’янливі таємниці, зваби і омани.
Перо і пензель, тремтячи в руці,
проколюють думок метелики весняні.

Співна сокира й гостре долото
формують глину слів і дерево музики.
Цей світ — хмільної пісні полотно,
митцеві замалий — для теслі завеликий.

Дорога жовта під ногами,

блакитне небо понад нами.

Іду незнаними шляхами.

Людина — вічний пілігрим.

Тужу за сміхом і весною,

співають птахи понад мною,

дзвінкі пісні пливуть ясою

перед паломником німим.

На плечах свій несу тягар,

у синій скрині Божий дар,

хоч палить спеки лютий жар,

хоч батогом бичує злим.

І так мандрую без упину,

мов чотки, пхаю кожну днину,

і аж тоді я відпочину,

колий дійду в Єрусалим.

Неділя, 27 березня 1932