Андрій Сем’янків

Знаєш, виявляється, найстрашніше в житті — вибір. І поки я вагався зробити свій, він потихесеньку зробив мене. Роки тю-тю.

Сева не міг зараз просто сидіти, тому взяв швабру і взявся драяти брудну підлогу, терти підвіконня й розбирати завали на столі. Пиво для подібної ситуації підходило максимально добре. Воно не рубало, як горілка, градус у крові зростав поступово, в голові приємно затуманилося. Щось Сева ховав у шухляди, щось одразу йшло в урну.

Тому Сева прикінчив пиво, відкоркував наступне і почав читати.

очікування ідеального моменту і сприятливих умов — найгірший ворог будь-якої справи.

Одруження, а тим паче народження сина вивалили на нього силу-силенну нових «мусив». Так багато, що шлюб не витримав і розвалився. Сева фактично лишився ні з чим і тепер мусив шукати дах над головою. Сама собою підвернулася Люда, в комплекті з якою йшло все те, що заледве міг назвати «домом». І хоч їй відверто нічим було дорікнути, Сева все частіше мусив показувати емоції, яких насправді не мав. І знову поставало питання: що він мусить робити далі?

І от цієї миті — можливо, вперше з часів юності — він нарешті нічого не «мусив». Він міг просто їхати без мети, насолоджуючись моментом.

Свобода — ось чого він насправді завжди потребував.

Наступні години він буквально маринувався у прокрастинації. Його персональне прокляття, якого безуспішно намагався позбутися, скільки себе пам’ятав. Десь глибоко в душі Сева розумів, хоч і не зізнавався собі: ці вагання замість просто взяти і зробити, ця схильність відкладати всі справи, доки вони не накопичувалися критично і вже не залишалося надії привести їх до ладу — все оце й сформувало його життєвий шлях.

Коли треба було взятися за якесь нове завдання — особливо якщо воно потребувало комунікації з іншими людьми або, не дай Боже, потенційно могло спричинити конфлікт, — Доник почувався паралізованим. Єдине, чого йому тоді хотілося — забути, втекти, витіснити зі свідомості те, що не вкладалося в парадигму його розміреного й паршивого життя. Втім, сказати тверде «ні» і відмовитися він теж не міг: підсвідомо чекав на свій зоряний час, ту єдину можливість, що змінить нестерпну рутину днів. Замість діяти він планував, тисячі разів прокручуючи найгірші варіанти й пояснюючи собі, чому нічого не вийде. А потім мріяв про те, як йому все вдається і він пожинає солодкі плоди успіху.

У такій пастці Сева проводив більшість днів, не здатний ухвалити жодного рішення й зводячи себе цим із розуму.

Чи були ці люди більш гідними, ніж Сева? Малоймовірно. Розумнішими? Він точно знав, що переважно ні. Просто вони робили, а він, Северин, постійно сумнівався.