Катерина Гловацька

Ми стали черствими, недовірливими, безжальними, мстивими, брутальними — і це було добре, бо саме тих якостей нам бракувало.

Я бачу, що хтось нацьковує народ на народ, і люди вбивають — мовчки, слухняно, по-дурному, не розуміючи, що роблять, і не відчуваючи ніякої провини. Я бачу, що найкращі уми людства винаходять зброю і слова, аби це тривало й далі, та ще й у найвигадливіших формах

анекдот про війсь­кового лікаря: на комісії він викликає за списком людей, і, коли до нього чоловік підходить, він, не дивлячись, оголошує: «Придатний до служби. Нам на фронті потрібні солдати». От якось до нього підходить чоловік на дерев’янці, а лікар знов оголошує: «Придатний».
— І тоді, — Кач підсилює голос, — чоловік каже лікареві: «Дерев’яну ногу я вже маю, але якщо я тепер знову потраплю на фронт і мені відірве голову, тоді хай мені зроб­лять дерев’яну голову, і я стану військовим лікарем».

Десята година. Дзвінок на велику перерву. Я щойно закінчив урок у старшому класі. І ось чотирнадцятилітні хлопці стрімко біжать повз мене на волю. Я спостерігаю за ними з вікна. Протягом декількох секунд вони абсолютно змінюються, струшують із себе гніт школи і знову стають жвавими й безпосередніми, якими й слід бути в їхньому віці.

Коли вони сидять переді мною на своїх лавах, вони не справж­ні. Це або скромники та підлабузники, або лицеміри, або бунтарі. Такими зробили їх сім років школи. Вони прийшли сюди незіпсовані, щирі, невинні, як юні звірята, прийшли просто зі своїх зелених галявин, відірвалися від ігор і мрій. Ними керував ще простий закон усього живого: найпрудкіший і найсильніший ставав у них ватажком, вів за собою інших. Але тижневі порції освіти поступово прищеплювали їм інший, штучний закон: того, хто акуратніше за всіх виїдав свої порції, відзначали, оголошували найкращим. Його товаришам рекомендували брати з нього приклад. Не дивно, що найбільш жваві діти чинили опір. Але вони змушені були підкоритися, бо хороший учень — це раз і назавжди ідеал школи. Але що це за жалюгідний ідеал! На що перетворюються з роками хороші учні! У тепличній атмосфері школи вони квітнуть коротким цвітінням пустоцвіту, а потім назавжди вгрузають у болото посередності й бездарності. Своїм рухом уперед світ зобов’язаний лише поганим учням.

Я дивлюся на дітей, які бавляться. Верховодить сильний і спритний хлопчик, кучерявий Дамгольт; своєю енергією він тримає в руках весь майданчик. Очі іскряться войовничим запалом і задоволенням, усі м’язи напружені, і хлопці беззаперечно підкоряються йому. А через десять хвилин на шкільній лаві цей хлопчина перетвориться на впертого, норовливого учня з вічно не зроб­леним домашнім завданням, якого навесні напевно залишать на другий рік. Коли я подивлюся на нього, він чемно всміхатиметься, а щойно я відвернуся, скривиться; він збреше, не замислюючись, якщо запитаєш, чи переписав він твір, і за першої зручної нагоди плюне мені на штани або підставить кнопку на мій стілець. А найкращий учень (зараз, на волі, це вельми жалюгідна фігура) тут, у класній кімнаті, відразу виростає; коли Дамгольт не зможе відповісти і, розлючений, приречено чекатиме на свою традиційну двійку, перший учень самовпевнено підніматиме руку. Перший учень усе знає, знає він і це. Але Дамгольт, якого,

адже Качинський правду каже: на війні було б не так і кепсько, якби давали хоч трохи більше спати.

Нікому земля не дає стільки, як солдатові. Коли він припадає до неї довго й міцно, коли він заривається в неї обличчям, усім тілом, смертельно наляканий вогнем, тоді вона його єдиний друг, його брат, його мати; він звіряє їй свій страх стогоном і криком, і вона мовчки боронить його

Верховодить сильний і спритний хлопчик, кучерявий Дамгольт; своєю енергією він тримає в руках весь майданчик. Очі іскряться войовничим запалом і задоволенням, усі м’язи напружені, і хлопці беззаперечно підкоряються йому. А через десять хвилин на шкільній лаві цей хлопчина перетвориться на впертого, норовливого учня з вічно не зроб­леним домашнім завданням, якого навесні напевно залишать на другий рік. Коли я подивлюся на нього, він чемно всміхатиметься, а щойно я відвернуся, скривиться; він збреше, не замислюючись, якщо запитаєш, чи переписав він твір, і за першої зручної нагоди плюне мені на штани або підставить кнопку на мій стілець. А найкращий учень (зараз, на волі, це вельми жалюгідна фігура) тут, у класній кімнаті, відразу виростає; коли Дамгольт не зможе відповісти і, розлючений, приречено чекатиме на свою традиційну двійку, перший учень самовпевнено підніматиме руку. Перший учень усе знає, знає він і це. Але Дамгольт, якого, власне, слід було б покарати, мені в тисячу разів симпатичніший за бліденького зразкового учня.

Ми їдемо сюди звичайними солдатами, похмурими чи веселими, а коли потрапляємо в зону, де починається фронт, то стаємо напівлюдьми-напівтваринами

І каже слушно. Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя й світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну.

и перетворились на небезпечних звірів. Ми не б’ємося, ми рятуємо себе від знищення.