Еріх Марія Ремарк

Раптом я зрозумів, що тепер, коли дістався чужих країв, небезпека нікуди не зникла, навпаки, вона по-справжньому нависла наді мною. Небезпека не ззовні, а зсередини. Я дуже довго просто намагався вижити, і саме це було моїм порятунком.

В паніці людина завжди вважає, ніби всі прожектори спрямовані на неї і весь світ тільки тим і живе, щоб розшукувати її.

аташа глянула на мене.
— Я ж нічого про тебе не знаю, — відповіла вона. — І не хочу нічого знати. Немає нічого нуднішого, ніж переповідати одне одному життєві історії й ділитися своїми проблемами. Ми б тоді весь час клювали носом.

Завжди так виходить: зробимо комусь на крихту добра, а тоді кинемо його, коли йому найтяжче. І вважаємо, що допомогли людині.

На світі вистачає місця для всього. Тільки не для людей.

Коли людина чогось варта, то вона вже тільки пам’ятник сама собі. А бути пам’ятником, по-моєму, тяжко й нудно.

Ревнощі не починаються з якоїсь людини й не закінчуються на ній. Починаються від повітря, яким дихає кохана людина, і не закінчуються ніколи. Навіть у момент смерті того другого.

Безпорадні, як діти, і досвідчені, як старі люди, ми жорстокі, і сумні, і несерйозні, — мені здається, ми вже пропащі.

Фронт — це клітка, в якій нам доводиться напружено чекати, що буде далі.

Ми втратили всякі почуття один до одного, і коли наш зацькований погляд спиняється на котромусь із товаришів, ми ледве впізнаємо його. Ми — байдужі мерці, що завдяки якомусь штукарству чи лихим чарам ще можуть бігати і вбивати.