Сара Дж. Маас

«Я більше не жертва», — подумала я, обережно підходячи до дверей.

І я не була мишею. Я була вовчицею.

Ані на мить не засмучуйся тим, що дає тобі радість.

Тому що твоя людська радість мене захоплює. Те, як ти поспішаєш увібрати в себе цей світ, зважаючи на те, яке коротке людське життя, як ти невгамовно тішишся всім водночас… Це зачаровує. І вабить мене, хай навіть я знаю, що не слід цьому піддаватися, і навіть коли противлюся.

Бо я була людиною, я зістарюся і… Я не дозволила собі закінчити думку, коли він нахилився ще ближче. Дуже повільно, наче даючи мені час відсахнутися, Темлін торкнувся губами моєї щоки. М’яко, тепло й до нестями ніжно. Ледь-ледь. І знову випростався. А я не могла поворухнутися з тієї миті, як моя шкіра відчула його губи.

Я злізла з дерева й попрямувала до невеличкої галявини. Там я зупинилася, схрестила руки на грудях і не без утіхи подивилась на верховного правителя, який висів догори дриґом, намагаючись вивільнити ноги.

Але навіть втрапивши в мою пастку, він зустрів мене усмішкою.

— Ох і жорстока ти дівчина.

— Отож не треба було за мною стежити.

Він засміявся, а я підійшла доволі близько до нього й провела пальцем по його шовковому золотавому волоссю, що звисало в мене перед очима. Мене захоплювало багатство його відтінків: крім суто золотистих, у ньому були жовті, коричневі й пісочні тони. Серце закалатало так, що Темлін напевно це почув. Але він сам нахилив голову, запрошуючи погладити його волосся.

Здавалося, що від нього струменить темрява, її випромінюють і його фіалкові очі, які палають, мов зорі…

— До речі, Темліне, в її голові повнісінько ніжних думок про тебе, — повідомив Різенд. — Їй хочеться дізнатися, які відчуття будуть у неї, коли твої пальці опиняться на її стегнах і між ними.

Якщо тебе це втішить, — багатозначно вів далі Різенд, — вона могла б стати твоєю єдиною. І це навіть минулося б тобі. Однак ти трохи запізнився. Вона значно впертіша за теб

Різенд рукою вказав на підлогу, а його посмішка стала хижою.

— Благай. Благай, і я подумаю, розповідати про неї Амаранті чи ні.

Темлін упав на коліна й опустив голову.

— Нижче.

Темлін притиснув чоло до мармурової підлоги, а руки випростав до чобіт Різенда. Я мало не розплакалась від люті, дивлячись, як мого Вищого Лорда Прифії принизили.

Різенд вказав на Люсьєна.

— Ти також, лисенятко.

У мене здавило у грудях. Я можу йти… я вільна.

— Може, я щось не так вчинила…

Він узяв мою руку і притиснув до своєї теплої щоки.

— Ти все робила правильно. — Він поцілував мою долоню. — Ти була ідеальна.