Оксана Забужко

намистини

дрiбноголчастiй срiбернiй облямiвцi

джигонувши ним навiдлi

спiшиш одинцем навперейми юрбi

ми, кожен зосібна, безнадійно заражені проклятою свідомістю ваготи й ущільнености власного «я»

Україна — Хронос, який хрумає своїх діток із ручками й ніжками

живою людиною це теж не що як мастурбація, коли без любови

Крізь ніч моє ім’я, неначе на тортурах, / І хтось на ґанку листям шарудів, / Перевертався і не міг заснути. / Я вчилася науки розставань: / Науки розрізняти біль недужний / І біль животворящий (хтось писав / Листи до мене й кидав їх у грубку, / Рядка недописавши). Хтось чекав / Чогось від мене, але я мовчала: / Я вчилася науки розставань», — от і збулося все до словечка: вчися, вчися тепер «науки розставань» — із життям, із собою, з даром своїм нещасливим, що його тепер уже навряд чи подужаєш підняти — якщо досі, вважай, ні разу не витиснула цю штанґу на висоту повного ривка.

Ти жінка. В цім твоя межа. / Твій місяць спить, як срібна блешня. / Як прянощ з кінчика ножа, / У кров утрушено залежність»

кожен вірш був прекрасним байстрям од якого-небудь князенка з зорею в лобі, зоря звичайно потім погасала, вірш — лишався),