Олесь Гончар

  • b4313358806has quoted2 years ago
    Я…

    Він дивився на мене тупо
    Очицями, повними блекоти:
    — Дарма ти себе уявляєш пупом,
    На світі безліч таких, як ти. —
    Він гримів одержимо і люто,
    І кривилося гнівом лице рябе,
    Він ладен був мене розіпнути
    За те, що я поважаю себе.
    Не стала навколішки гордість моя…
    Ліниво тяглася отара хвилин…
    На світі безліч таких, як я,
    Та я, їй богу, один.
    У кожного Я є своє ім’я,
    На всіх не нагримаєш грізно,
    Ми — не безліч стандартних «я»,
    А безліч всесвітів різних.
    Ми — це народу одвічне лоно,
    Ми — океана вселюдська сім’я.
    І тільки тих поважають мільйони,
    Хто поважає мільйони «я».
  • b3946875114has quoted2 years ago
    — Що ти говориш! Нічого ти не руйнував, — гамувала його мати.
    — Всі ми руйнуємо, — кипів син. — І я, і ти, і він, — мав на увазі на батька. — Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо... Руйнуємо своєю байдужістю!
  • xvixehas quotedlast month
    Скочивши з стільця, ти стала навпроти мене. Тільки тепер я помітив, який подертий на мені був халат. Ти теж була в білій сукні, і на рукаві чорніла пов'язка.
  • Obloko Obletchkohas quoted2 years ago
    Але ж бо й донька його Мирослава була дівчина, якої пошукати. Не кажемо вже про її уроду й красу, ані про її добре серце — в тім згляді багато її ровесниць могло стати з нею нарівні, хоч і небагато могло перевищити її. Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами. Зараз з першого разу видно було, що Мирослава виросла на свободі, що виховання її було мужеське і що в тім прегарно розвиненім дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того ще зараз при народженню втратила матір. Нянька її, стара мужичка, відмалку заправляла її до всякої ручної роботи, а коли підросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою і, щоб задоволити її палку натуру, привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. І чим більші трудності їй приходилось поборювати, тим охітніше бралась вона за діло, тим краще проявлялася сила її тіла й її рішучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову, — той довіку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу, — тому вони пригадувалися живо і виразно в найкращих хвилях його життя, так, як весна навіть старому старцеві пригадує його молоду любов.
  • Obloko Obletchkohas quoted2 years ago
    Стрий шумів по кам'яних бродах і пінився по закрутинах.
  • ip1ehas quotedlast year
    Тільки й знає Баглай, що звідти вона, де степи, де будяки по балках, де смага сарматська на обвітрених лицях горить!
  • ip1ehas quotedlast year
    Характерники нібито між ними були, ворожбити, дивовижні люди. Візьме дрібку рідної землі під шапку — і в похід, і земля ця дає йому такі чари, що, коли зійдеться з ворогом віч-на-віч, то ворог його не бачить. Чує басурманин, як козак сміється, чує, як кінь його ірже, а самого козака не видно. Невидимий, мов дух, а сміється!
  • ip1ehas quotedlast year
    І жінки не скупилися, давали кожна по повній ложці на того худющого безолійного міліціонера, і був то навіть не хабар, скоріше то була премія за його неформальність і розуміння трудної для всіх пори.
  • b3946875114has quoted2 years ago
    Кажуть, що інстинкт смерті є нібито визначальним у житті людини. Нібито все диктує страх перед невідомістю, перед тайною зникнення... Та чи так це насправді? Чи не більше мусить лякати живущого те, що проіснувати він може марно, безцільно, пройти дорогу життя людиною-авоською, відцвісти свої весни пустоцвітом? Так у чому все-таки він, «конечний зміст всієї мудрості земної?» Як бути справжнім? Як досконалитись? Як маєш повестись, щоб відчути себе перед лицем всесвіту справді вінцем природи?
  • b3946875114has quoted2 years ago
    нащадки ж прийдуть, спитають колись: ану, якими ви були? Що збудували? Що зруйнували? Чим ваш дух трепетав?
fb2epub
Drag & drop your files (not more than 5 at once)