Леся Українка

Нi! я жива! Я буду вiчно жити!
Я в серцi маю те, що не вмирає.

Кохання — як вода, — плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.

Вiрте, донно Анно:

той тiльки вiльний вiд громадських пут,

кого громада кине геть вiд себе,

а я її до того сам примусив.

Ви бачили такого, хто, йдучи

за щирим голосом свойого серця,

нiколи б не питав: "Що скажуть люди?"

Дивiться, - я такий. I тим сей свiт

не був менi темницею нiколи.

П о с т а т ь М а в к и

Заграй, заграй, дай голос мому серцю!

Воно ж одно лишилося вiд мене.

Л у к а ш

Се ти?.. Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!

(Розкриває груди).

Живи моєю кров'ю! Так i треба, бо я тебе занапастив…

М а в к а

Нi, милий, ти душу дав менi, як гострий нiж дає вербовiй тихiй гiлцi голос.

Л у к а ш

Я душу дав тобi? А тiло збавив!

Бо що ж тепера з тебе? Тiнь! Мара!

Поліксена
(в білому убранні, червоні стрічки й червоні квітки з гранати в косах)

А потім, покінчивши різні школи, учися ще, знаходь собі науку в книжках, і в людях, і по цілім світі, але ніколи не кажи до себе:
"Я вже скінчив науку"

А потім, покінчивши різні школи, учися ще, знаходь собі науку в книжках, і в людях, і по цілім світі, але ніколи не кажи до себе:
"Я вже скінчив науку".

Ну, як-таки щоб воля - та пропала?
Се так колись i вiтер пропаде!

шелестом тихим вербової гiлки,

голосом нiжним тонкої сопiлки,

смутними росами з вiтiв моїх.

Я їм тодi проспiваю

все, що колись ти для мене спiвав,

ще як напровеснi тут вигравав,

мрiї збираючи в гаю…

Грай же, коханий, благаю!

для тебе щастя - тiнь, ти нежива.