Ніл Гейман

вірять, думав Тінь. Дуже по-людськи так робити. Вірити. А ще — не брати на себе відповідальності за власні вірування: викликати речі, а тоді не вірити прикликаному.

Знання та інформація — валюти, що ніколи не піддавалися інфляції.

Слова стрибали у його свідомості немов мильні бульбашки — зникаючи безслідно, щойно він відводив погляд від сторінки.

— Я ж тобі сказав. Я лепрекон. Де я мав народитися — в грьобаній Москві?
— Певно, ні.

Чого тобі? Ти хочеш, щоб я сказав, що ти мала рацію, коли плюнула Лорі в обличчя? Чи ти хочеш, щоб я сказав, що мені не боляче? Чи що тепер, як ти мені це розповіла, я її ненавиджу, а не сумую за нею? Одрі, цього не буде.

«роман» — це довгий прозовий текст, з яким щось не так.