Повія

– Ой боже! що та любов може

«Нiхто тебе не пойме… не хоче поняти… одинока, одинока… повiя!..»

Життя – вдача, – думав вiн далi. – Бери вiд нього все, що дає воно; бери на час, знаючи, що нема нiчого на свiтi вiчного; не шкодуй за тим, що обмина тебе; не давай зiвка, коли воно само тобi дається до рук!

Усi носи повiсили. Одна надiя зосталася – Миколаївський ярмаро

ащо господь бог так дав, що кому землi i не треба – в нього землi несходиме, а в кого її жменя, на ту жменю сотня ротiв роззявилася.

Час, як безногий чоловiк, лiзе, туга та горе гадюкою в'ється бiля серця, безодраднi думки обiймають голову. У будень хоч буденнi клопоти розiб'ють їх, а в свято нiщо не заборонене – простiр їм, розкiш. I радiсний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись воно радувало, а тепер?.. Нiколи вже воно не вернеться удруге… Плаче чоловiк гiркими сльозами. Плакала i Прiська.

Так i вона колись радiла кожнiй новинi. А тепер?.. «Мана, – думалося їй, – все то мана… Все то минеться-забудеться, як життя гляне у вiчi своїм суворим оком… Де та i радiсть дiнеться, де i веселi думки подiнуться?.. А подумаєш – щасливi лiта: i лихо недокучливе, i сльози на який-небудь час…»

В Остапенка оселя подiрчавiла – вода у хату лилася: лгав був сеї осенi вкрити, та захопила негода. На людей пiшла пошесть: трясцi, пропасницi… Заробiтку нiякого; грошей немає.

Хоч ти не заливай за шкуру сала: і без того його залили вже мені!

поповиварювала вона води з неї