Тіні у Раю

Раптом я зрозумів, що тепер, коли дістався чужих країв, небезпека нікуди не зникла, навпаки, вона по-справжньому нависла наді мною. Небезпека не ззовні, а зсередини. Я дуже довго просто намагався вижити, і саме це було моїм порятунком.

аташа глянула на мене.
— Я ж нічого про тебе не знаю, — відповіла вона. — І не хочу нічого знати. Немає нічого нуднішого, ніж переповідати одне одному життєві історії й ділитися своїми проблемами. Ми б тоді весь час клювали носом.

Забути можна багато чого, коли на кону стоїть виживання.

Життя тривало. Воно було жахливе чи прекрасне, залежно від того, як його сприймати. Простіше вважати його прекрасним.

Якщо чоловік не здатен приховати, як він обожнює жінку, він схожий на слинявого дога. А моє обожнення виражається у збентеженні, безпричинній ненависті та в очевидній тупості. Ти хвилюєш і бентежиш мене. І навіть більше, ніж я цього хотів би.

Це був один із тих моментів, коли з речей спадають усі назви, що люди коли-небудь їм давали; вони раптом втуплюються у тебе химерно і вороже, з почуттями, здебільшого закритими від людського ока пеленою ілюзії. Усе розпадалося. Жодне ім'я не мало сенсу. Безіменний світ загрозливо навис над нами і наповнив невимовними небезпеками, що готові були впасти на нас без жодних видимих причин. Вони не кидалися, не завдавали удару, не нападали, а тому були значно згубніші: вони підкрадалися до нас непомітно і тихо. Я глянув через вікно, за яким шалено мчала чужа темрява, зазираючи до тьмяно освітленого поїзда, у якому ще збереглися залишки примарної людяності; вона неслася в морок на крилах кажанів, хоча й сама вже теж була чужа: контури обличчя, схилена голова, тепло, плече і цей стиснутий у п'ястуку вогонь із безіменного часу, схожий на Вольтів стовп, перекинутий, наче міст, через безодню — але насправді з цієї безнадійної самотності та безмежної чужини вже не було вороття — не з безневинної сентиментальної одинокості, а з останньої нелюдської самотини, в якій догорала перша й остання забута іскра життя.

нас іще так багато часу, — промовила вона. — Безмежно багато часу: завтра, післязавтра, тижні, місяці, і все одно нам здається, що тут і зараз, через один невдалий вечір, у нас пропало все життя.

Я знав, що Німеччина опинилася у скрутному становищі, але не міг і подумати про закінчення війни, так само як і уявити собі смерть. Усі завжди говорять про смерть і знають, що вона неминуча, але ніхто не вірить у неї, бо вона лежить по той бік наших уявлень про життя; смерть зумовлено самим життям, а тому збагнути її неможливо.

захищає, наче плащ-невидимка. Загроз, яких не здатен уникнути жоден інтелект, вона просто не помічає.

Дурість — коштовний дар, — вів своєї Кан. — Раз утративши, ніколи вже не повернеш! Вона