Над Чорним морем

Люблю вас, милі, рідні береги Чорного моря! Куди гляну, скрізь неначе бачу ніби розсипані по берегах сліди мого сміху й моїх мук серця.

Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на північ, а як ні, то вас силою переведуть над Біле море… Ви йшли усе проти мене, сперечались зо мною, в усьому мені спротивлювались; завжди ставали мені в опозицію. В кінці усього ви винні, бо… вас люблять ученики. Цей гуманізм… гм… недобра річ… Ви проповідуєте гуманну педагогію, а нам треба педагогів суворих, жорстких. Якби вас ненавиділи, це був би добрий знак для вас: ми б вас ще держали. Ви чоловік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви небезпечні. Якби ви були тупий чоловік, ми б вас ще держали; тупиці не страшні; але ваш розум, ваша енергія… — Директор розвів руками і не договорив.

— Я люблю наші чорноморські городи з мішаниною людей усяких націй. Я там почуваю себе вдома, неначе я вже став громадянином усього світу. Рідний край — Одес для мене дорогий, але світ мені багато дорожчий, — тяг далі свою одеську філософію Селаброс. — Світ для мене усе, рідний край нісенітниця, шага не варта.
— Чим же гарні наші чорноморські городи з їх усякими приходьками? Хіба тим, що торгують і багатіють з України й не дбають за український народ, за Україну? — перебила його філософію Мурашкова.

Саню, а чи зугарна пак ти зварити борщ або будлі-яку страву?
Саня широко розплющила очі.
— Сказати по правді, не вмію й нездатна до того, — казала Саня. — Знаю, що в борщі є картопля, капуста, цибуля, помідори, огірки, трошки сахару, чи що…
Махнівська й Мурашкова зареготались.
— Ну, я ще ніколи зроду не їла борщу з огірками та з сахаром, — сказала Мурашкова. — А я борщ зварю тобі такий, що й кухар не потрапить зварити.
— А хто ж тобі варитиме борщ, як ти вийдеш заміж? — спитала Махнівська.
— Куховарка, — сказала Саня.
— А як вона буде недотепна та не вмітиме? — спитала Мурашкова. — Не Комашко ж заходиться варити тобі борщ.
Саня замовкла й задумалась. Вид в неї одразу став поважний. Мачуха таки дуже скинулась на аристократку й не вчила ні її, ні своєї Мані ні кроїти, ні пекти, ні варить. Передніше Саня за це й не думала й не гадала, але, тепер чогось ці питання стали для неї не жартами, а чимсь серйозним.

Звикнеш, як оговтаєшся та оббудешся. Дівчина як верба: де посади, там і прийметься, — сказала мати українську мужицьку приказку.

В світі скрізь співається стара, як світ, пісня: "Той, хто не маже, той дуже скрипить; хто не лукавить, той ззаду сидить". Ззаду я ніколи не сяду; лучче сидіти спереду… І ми сядемо спереду, і за нас колись заговорять в світі. Будемо мазати, щоб не скрипіло, будемо лукавити; де треба, пригнемось, удамо з себе підлизу та пронозу, а потім піднімемось високо вгору. Але що буде, як згори повіє інший вітер? як часом звелять запровадити ті ідеали, ті ідейки, ті принципи в життя? — спитав сам в себе Фесенко. — Тоді скинемо одну машкару та надінемо іншу, хоч би й машкару честі й правди. Це невелика штука. Чи то я один в машкарі? Шкода, що моє прізвище не аристократичне. Фесенко… гм!.. Фесенко… так і знать, що моя як не баба, то якась дурна прабаба була Феська, взяв би її нечистий…"
Фесенко розсердився й був напоготові дати по потилиці своїй бабі або прабабі, якби вони якимсь чудом опинились тепер перед ним.

— Без загонистих людей, без ідеалістів не було б ворушіння навіть в житті історичнім. Стояло б болото й застоялось би, і в йому розплодились би жаби, та пуголовки, та усякі гади, а чаплі та бусли дибали б собі спокійненько та хапали б їх для своєї поживи. Історія й людське життя часом вимагають людських жертв, — сказав з пафосом Комашко, і його очі блиснули; голос став голосніший і твердіший.
— Воно, бачте, теє-то, так, але… гм… луччих людей часом палили в багатті, — обізвався Навроцький.

— Але, дочко, гм… гм… ти таки добре загониста, та й, ви, Вікторе Титовичу, загонисті в думах. В житті, гм… коли б ви часом не загнались… бо в житті — буває усяково…

— Як вискочать з гімназії, то зараз тягнуться за аристократизмом, — говорив далі Комашко. — Вони мріями ганяють по багатих салонах, марять за убори, їм треба або модної французької мови, або панської офіціальної великоруської. Український язик вони викурюють з дому, бо ним говорить простий народ. Просвічена українка первий ворог України й українського народу, бо вона відрізняє ще в колисці своїх дітей від народу.

— Хоч буде з ким поговорити по щирості, — сказав Навроцький. — А то знаєте, як у нас буває: гм… гм… з панами говори, та й бійся; з товаришами говори половинкою язика; з начальством говори тільки кінчиком язика; з чужими говори обачно й стережись; тільки з жін… — сказав Навроцький та й замовк і прикусив язика, зирнувши на жінку скоса.