Коли ти поруч

після її зникнення світ буде існувати далі, вже без неї. Литиме своє холодне світло місяць, стоятиме ялина, розкидавши в боки свої широкі лапи-гілки, — все буде таким, як є зараз, за винятком того, що все це існуватиме вже без неї.

Вікнами до сходу ставте, люди, хату,

Щоб ранкове сонце першими стрічати…

— почала вона читати зовсім тихо.

Щоб пізно лягати та рано вставати,

Щоб добро, як сонце, іншим дарувати.

Усі, завмерши на місці, слухали, як її голос розлітається тихою музикою, пестить слух. Голос Даші набрав сили й, окрилений натхненням, розтікався ніжністю. Вона глянула на обличчя старенької і побачила, що по ньому тиха тінь сповзла від чола вниз і воно почало набувати вічної покірності та спокою. Даша зробила невелику паузу і дочитала до кінця:

Кажуть старі люди мудре щире слово:

«Коли сонце в хату — проживеш чудово!»[3]

Було дивним те, що перед своєю смертю люди геть-чисто забували про грубі слова, про егоїзм і взагалі залишали в собі тільки найкращі якості, ніби відчували, що незабаром постануть перед праведним судом, де доведеться відповідати за всі свої прижиттєві гріхи.

Не можна у своє серце впускати зло — воно прогризе, як хробак, тебе зсередини. Чим більше віддаємо, тим більше маємо — є такий закон життя. Не треба думати про те, скільки нам залишилося, треба радіти і навчитися цінувати те, що маємо сьогодні. А це — великий талант, і він даний не кожному.

саме хвороба мене навчила радіти непоказним квіткам край дороги, листю, що шарудить під ногами, вранці — сонцю, яке сходить, уночі — зоряним доріжкам у нескінченному просторі, літньому теплому дощу і запаху озону після зливи. Я відчула на собі зраду близьких і дорогих мені колись людей, нерозуміння своїх колег, але не стала від цього менше любити людей, не перестала їм вірити. Можливо, я не маю рації? Або в чомусь помиляюся? Я не знаю

що в будь-якій кімнаті є не тільки кути і стіни, але існує і вихід?

Діти в селі росли, вчилися й допомагали у всьому батькам. Вони мало хворіли, і якщо хтось застуджувався, то батьки, зайняті з ранку до ночі важкою фізичною працею, не бігли до своїх чад галопом з роботи, щоб укласти в ліжко і зробити компрес на розпечене чоло. Вони просто говорили: «Сходи до фельдшерки, нехай випише тобі пігулки». І що найцікавіше, хвороба швидко відступала. Як і всі діти села, Даринка з дитинства була привчена до великих фізичних навантажень і навчилася не нарікати на втому.

Народившись і вирісши в селі, де з раннього дитинства привчають до праці, вона вважала себе фізично міцною. Даша, як і всі її однолітки, не чула від батьків «сходи, будь ласка» або «зроби, будь ласка, якщо тобі не важко». Сільські змалечку знають слова «треба», «зроби».

Гроші його розбестили. Вони, як відомо, наділені владою, якоюсь всемогутністю, можуть підняти людину вище на голову, на дві від інших, але й мають інший, негативний бік. Вони можуть згубити.

телефонуйте частіше. Телефони в руках носите і спите з ними, а про нас згадуєте раз на тиждень.