Записки для молоді: про написане і пережите

це ще вищий рівень свободи: не боятися бути незрозумілим.

Я знаю, що одного дня вони розкриють свої крила для неминучого польоту, і я залишуся сама. Це невідворотно, адже люди не народжують дітей для себе, ми народжуємо їх для них самих.

Повертаючись до моєї втоми: я втомлююся від того, що подобаюся стільком людям. Мені подобаються ті, яким не подобаюсь я, бо вони близькі мені: я теж собі не подобаюсь

Багато хто прагне перспективності. Не знаючи, як це обмежує життя. Моя невелика перспективність шкодить моїй скромності

Також невичерпною була б тема надмірного вживання. Я іноді п’ю занадто швидко, і цьому немає ради: або я фактично засинаю всередині й стаю млявою, задумливою, і думка вже не розвиднюється у просторі, або я збуджуюся, базікаючи дурниці крізь миттєві проблиски свідомості.

Що мене заспокоює, так це слова Фернанду Пессоа, якого я цитую: «Говорити — це найпростіший спосіб лишитися непізнаними».

Я не можу писати, коли мене щось непокоїть, або коли чекаю на розв’язання якихось проблем, бо у таких ситуаціях роблю усе, щоб час минув — а коли пишеш, то, навпаки, час глибшає й розширюється.

Покликання — це не талант. Можна мати покликання й не мати таланту, тобто тебе можуть кликати, але ти не знатимеш, як рушити з місця

Я відповіла журналістові, що розуміння читача сильно залежить від його ставлення до занурення в текст, від його схильностей, його відчуженості, від, власне, упереджень.

До речі, останнім часом я багато проживала поруч із кимось і з подивом виявила, що я стерпна, іноді навіть приємна істота.

Ну добре. Не завжди