Люба Еліс!
Коли ти це прочитаєш, я вже буду далеко. Я хотів зупинитися тут ще й тому, що за пів милі по дорозі є стоянка вантажівок «У щасливого Джека». Там я, напевно, знайду незалежного далекобійника, який візьме мене з собою за сто доларів. Він має їхати на захід або північ, годиться будь-який з цих напрямків, аби не південь чи схід. Я вже там був і все проходив.
Я не кидаю тебе. Повір.
Я врятував тебе, коли троє дурних поганців кинули тебе на узбіччі Пірсон-стріт, правда? От і тепер я знову тебе рятую. Принаймні намагаюся. Бакі сказав мені дещо таке, чого я відтоді не забував. Він сказав мені, що ти ходитимеш за мною, доки я тобі дозволятиму, а якщо дозволятиму, я тебе погублю. Я знаю, що він мав рацію щодо ходіння слідом, після того, що ми зробили в маєтку Клерка в Монток-Пойнті. Я думаю, щодо згуби він теж мав рацію, але сумніваюся, що це вже сталося. Коли я спитав тебе, як ти переносиш це з Клерком, ти відповіла, що намагаєшся. Я знаю, що так і є, і впевнений, що з часом тобі вдасться залишити це в минулому. Але сподіваюся, що це буде не дуже скоро. Клерк кричав, правда ж? Він кричав, що йому боляче, і я сподіваюся, що ці крики переслідуватимуть тебе ще довго після того, як ти змиришся з тим, що я пішов. Може, він і заслуговував, з огляду на те, що зробив з дівчинкою в Мексиці. І зі своїм сином. І з іншими дівчатами — теж. Але коли ти завдаєш комусь болю, не легкого, як та рана, що вже гоїться у мене в боці, а робиш постріл, яким відбираєш життя, то залишається шрам. Не на тілі, а на розумі й духові. І має залишатися, бо це не дрібниця.