Ясміна Реза

АЛЕН: Ні, дякую. З чим «клафуті»?
ВЕРОНІК: Тут яблука і груші.
АННЕТ: Яблука і груші?
ВЕРОНІК: Мій власний рецепт. (Нарізає пиріг і розкладає по тарілках.) Шкода, що холодний.
АННЕТ: Вперше їм «клафуті» з яблуками і грушами.
ВЕРОНІК: Що ви, це класика! Але є маленький секрет.
АННЕТ: Справді?
ВЕРОНІК: Шматочки груш мають бути товщі за шматочки яблук. Бо груша вариться швидше.
АННЕТ: Нічого собі!
МІШЕЛЬ: Але справжньої таємниці пирога вона не розкриє.
ВЕРОНІК: Чекай, дай їм посмакувати.
АЛЕН: Справді, смачно.
АННЕТ: Соковитий пиріг!
ВЕРОНІК: …Крихти медяника!
АННЕТ: Браво!
ВЕРОНІК: Пікардійський різновид «клафуті». Чесно кажучи, рецепт не мій — я дізналася про нього від матері.
АЛЕН: О, медяник, яка смакота… Принаймні ми дізналися про чудовий рецепт.
ВЕРОНІК: Шкода, що це коштувало моєму синочкові двох зубів.
АЛЕН: Саме це я й хотів сказати!

МІШЕЛЬ: Переставте слова в реченні — і ви побачите ситуацію, в якій ми опинились. Діти поглинають наше життя, подрібнюють його. Діти підштовхують нас до нещастя — так влаштоване життя. Коли бачиш, як інші, весело сміючись, стрімголов кидаються у шлюб, то кажеш собі: бідолашні, вони ще не знають, їм поки що добре. Адже спершу вас ніхто ні про що не попереджає. Є в мене приятель з армії, у нього щойно народилася дитина від нової подружки. Я йому кажу: діти в нашому віці — це просто шаленство! До раку або інсульту залишається якихось десять-п’ятнадцять років — і ти хочеш спаплюжити їх пелюшками?!

МІШЕЛЬ: А я вважаю, що стосунки — це найжахливіше випробування, надіслане нам Господом.