- қолжетімсіз
Читаючи книгу під час повномасштабного вторгнення і розуміючи що роман описує події 2015 року, ще раз нагадуєш собі , що війна страшна і болюча давно з нами, не 24 лютого цього року все почалось, а давно.
Автор описує муки совісті Паші за те, що допустив до того, що племінника Сашка віддали в інтернат, ніби як паралель між тим що має відчувати суспільство тому, що відволікало свою увагу від подій на сході краіни.
Типова україномовна збірка-антологія сучасників. Тут тобі і типовий прозаїчний Жадан, і кіберпанковий Кідрук, і детективний Андрухович, і Фоззі зі своїм власним стилем (ще й оця от панночка, яка начебто українка, але жах як кічиться, що вийшла заміж за француза). Все це зведено до єдиного цілого і читається як одна суцільна історія, яка врешті-решт є доволі таки хорошою.
Один з кращих романів про війну. Некрасиву, холодну, болісну, в якій немає жодної романтики. Бо її і справді не існує на війні, її придумали ті, хто ці війни починає, але ніколи не бере в них участі. Про обивателів, які намагаються відсторонитися від спільної іди, але вона все одно їх наздожене.
Історія україно-російської війни буде неодноразово доповнюватись новими епізодами, щодня вписуючи закривавленими літерами імена жертв поміж рядків ненависті та пустих обіцянок політиків. На сьомий рік війни досі знаходяться люди, для яких не існує зруйнованих будинків, зламаних життів та мертвих співвітчизників. Іноді здається, що живучи в одній країні ми ніби перебуваємо в паралельних реальностях…
Саме тому ця книга важлива, аби не замовчувати жахіття цього протистояння та дати зрозуміти нашому суспільству, що справжня боротьба відбувається не тільки на прифронтовій лінії, в темних коридорах міськрад чи на самітах ООН, а й на побутовому рівні, рівні життя одного підлітка, в чию домівку увірвалась війна.